Під таким заголовком у 49 номері офіційного видання Міністерства освіти і науки України «Освіта України» вийшло інтерв’ю директора навчально-виховного комплексу «Школа гуманітарної праці» Артема Кияновського.

У цій школі є власне радіо, телебачення, а віднедавна – і справжня газета. Учні грають на сцені міського театру, виграють призи на кінофестивалях, і, попри гуманітарний профіль закладу, «налягають» на математику та інформатику. Тут вважають, що учні мають спілкуватися із якомога більшою кількістю фахівців своєї справи, щоб розвиватися різнобічно. Знайомтеся – Навчально-виховний комплекс «Школа гуманітарної праці» Херсонської обласної ради. «Освіта України» поспілкувалася із директором цього дуже незвичайного закладу Артемом Кияновським.

– Артеме Олександровичу, наскільки така дитяча медійна робота, на Вашу думку, вплине на майбутнє учнів?

– Будьмо відвертими: нині багато джерел інформації орієнтовані на певну маніпуляцію. А діти, які, нехай й в формі гри, але перебувають за лаштунками ЗМІ і бачать, як робиться той чи інший медійний продукт, вже набагато критичніше сприйматимуть інформацію у повсякденні.

До речі, якщо говорити про наш заклад, то варто згадувати не тільки шкільне радіо і телебачення. На днях
вийшов друком перший номер нашої учнівської газети «Шкільна країна». Це – не шкільна стінгазета, яку можна побачити чи не в кожному закладі, а повноцінне друковане видання, професійно зверстане і видане в типографії. Усі тексти, звісно, писали діти. Щоб отримати якісний результат до роботи ми залучили досвідчених журналістів, які консультували дітей, макет верстки теж робили професіонали. Тираж першого номеру «Шкільної газети» може конкурувати з серйозними «дорослими» виданнями – десять тисяч примірників. Хочемо, щоб із дитячою творчістю ознайомилося якомога більше жителів нашого міста.

Ми створюємо таке педагогічне середовище, в якому дитина може знайти себе, розширюючи власні горизонти. Я це можу назвати методикою колективної творчої справи, в якій виокремлюються проекти – учнівське телебачення, газета тощо.

– Учні охоче займаються такою – вже майже дорослою – діяльністю?

– Так, звичайно. Знаходити інформацію і вміти добре з нею працювати, погодьтеся, є дуже важливою навичкою не тільки для майбутніх журналістів. Але треба зважати і на вікові особливості учнів – дітям повинно бути цікаво те, чим вони займаються. Досягнути такої цікавості і навіть захоплення можна завдяки ігровим формам роботи. Хоча і цього – замало. У нашому навчальному закладі діти співпрацюють зі справжніми фахівцями, які працюють на обласному радіо і телебаченні. Тому не можна сказати, що діти займаються чимось цікавим, але несерйозним: вони бачать усі етапи реальної роботи над медійним продуктом, наприклад комп’ютерну верстку чи монтаж відео. Найголовніше завдання школи – підтримувати інтерес до здобуття знань.

Я вважаю, що дуже важко навчити дітей певним речам, якщо вони не розуміють, як ці знання можна використати на практиці. Дитина хоче побачити кінцевий продукт своєї діяльності – те, чим можна пишатися. На жаль, нині школи переважно готують дітей до майбутнього, але вони хочуть щось робити вже зараз.

– Оскільки у країні йде АТО, багато наших співвітчизників – і школярів також – знаходять себе у допомозі солдатам та постраждалим…

– Раніше у закладах освіти ми, зазвичай, говорили про милосердя і людське горе наводячи приклади із
книжок. Часи змінилися, нині вчителі з високою моральною і
громадянською позицією можуть по-справжньому виховувати в дітях патріотизм, милосердя, спонукати до співпереживання. Школа не може стояти осторонь трагічних подій. Наш заклад активно бере участь у волонтерському русі, учні писали листи бійцям, організовували збір коштів та продуктів для воїнів та переселенців. Школа спільно з міським управлінням освіти провела два великі заходи. Під час благодійного концерту у міському театрі зібрали 40 тисяч гривень на лікування солдата, який в АТО отримав важку травму і потребував серйозної операції. А гроші, отримані від продажу квитків на спектакль «Малюк і Карлсон», в якому разом грали і професійні, і наші юні актори, ми віддали вісьмом учням нашої школи, батьки яких, на превеликий жаль, загинули у зоні АТО.

– Нині все більшу увагу приділяють музейній педагогіці. У роботі НВК цей напрям розвивається поруч із сучасними медійними?

– Не варто вважати, що музейна педагогічна робота є якоюсь несучасною, архаїчною – просто ми всі звикли до того, що вона переважно має певну стандартну, не дуже цікаву форму. Наш заклад співпрацює із художнім та краєзнавчим музеєм. Поруч із нашим містом – стародавнє місто Ольвія, у Херсоні є велика
колекція античних старожитностей. Скоро розпочнеться спільний проект школи і музею – конференція, присвячена Ольвії. Їй передувала поїздка до цього історичного місця, потім – до музею, діти також відвідали лекції, присвячені античній культурі. Згадану конференцію разом готують учні, учителі й працівники музею. Не буде стандартних виголошень доповідей – за бажанням дітей учасники підготували реконструкцію одного дня із життя тогочасної сім’ї.

Змінювати підходи, зокрема, до роботи з музеями, нині є необхідністю. Адже, якщо порівнювати силу емоційного впливу на дитину, ми чудово розуміємо, що комп’ютерні ігри є набагато цікавішими за «розглядання черепків» у музеї. А нам треба боротися за цікавість учня. Відвідання музеїв повинно активізувати їхню фантазію, щоб вони не просто побачили історичний фільм, а самі уявили, яким було колись життя та побут, як перебігали історичні події. Тож веб-квести та різноманітні ігри в музеях мають стати не екзотикою, а реальною практикою, якщо заклад і надалі планує працювати із учнівською аудиторією.

– Зробити уроки цікавішими можна за допомогою сучасних технологій, з якими діти вже на «ти».

– Так, тепер використання сучасних засобів навчання вже є практично нормою, а не винятком. У нашому закладі майже у кожному класі є комп’ютер і проектор, учителі готують мультимедійні презентації. Ми відкрили свій освітній портал, у цьому нам допоміг відомий фахівець у галузі інформаційних технологій, заслужений учитель України Юрій Пасіхов. До речі, у нашій – гуманітарній – школі ми принципово не скорочували обсягів навчання математики та інформатики, адже вважаємо ці предмети дуже важливими для майбутнього наших учнів.

– Ви говорили про активну співпрацю школярів і дорослих, які є професіоналами в певній професії. Це є характерним лише для шкільного медіанапрямку?

– Ні, ми вважаємо, що чим більше справжніх фахівців спілкуватиметься з нашими учнями, тим краще. Учасники нашого шкільного театру, наприклад, грають на сцені разом зі справжніми акторами. Цей виступ на сцені справжнього театру можна назвати великим результатом щоденної роботи наших маленьких акторів. Повторюся: дитина повинна розуміти, для чого вона займається тією чи іншою діяльністю. Повинен бути кінцевий продукт – кінофільм, радіопередача, газета тощо. У цьому випадку таким великим театральним фіналом роботи є виступ перед цілим залом глядачів на справжній сцені, зі справжніми акторами. Саме існування такої кінцевої мети дуже мотивує дітей, додає їм бажання займатися цією справою. А дорослі режисери і актори підказують майбутнім «зірочкам», як зробити виступи кращими. До них долучаються костюмери, гримери тощо.

Я переконаний, що дуже важливо дати дитині досвід взаємодії із якомога більшою кількістю спеціалістів, бажано – в невеликих групах. Звісно, організувати таку діяльність не так і просто, але вона буде корисною незалежно від того, чи обере учень у майбутньому один цих фахів.

Узагалі, дитина повинна відчувати увагу і повагу дорослих, зокрема – учителів. Якісна учительська робота не повинна закінчуватися, коли педагог вийшов з класу. У європейських країнах, наприклад, учителі із дітьми проводять і другу половину дня, а часом і канікули. Ми повинні дати дитині можливість відчути, що про неї піклуються. Наш заклад організує поїздки учнів за кордон, нещодавно були в Польщі, нині ведемо перемовини з школою в Болгарії. У грудні ми чекаємо дітей із турецької школи, потім наші учні відвідають Туреччину. З одного боку не хочеться, щоб наші розумні діти потім виїжджали за кордон, а такі думки можуть з’явитися після перших шкільних мандрівок. З іншого боку програми обміну передбачають ознайомлення наших дітей з тамтешнім устроєм, життям у європейських містах. Ми маємо надію, що наші діти будуватимуть Європу в Україні, тож важливо, щоб вони бачили, якою вона є насправді, і не покидали нашу країну.

Максим Короденко, «Освіта України»